РІДНІ ІМЕНА
Слов’янський іменослов
ЧОЛОВІЧІ ІМЕНА
А
АБАРИС – ім’я подано в грецькій транскрипції, можливе походження імені від слов’янського Оборис (пізніше Борис, руське Обор) – богатир, переможець; історична особа, скіфський жрець храму Аполлона, кудесник і легендарний герой. Лікар, вчений, віщун-ясновидець, сучасник Піфагора (VI ст. до н. ч.). Абарис – автор поеми про подорож Аполлона до гіпербореїв. Його згадують Плутарх, Порфирій, Ямвліх та ін. Діодор Сицилійський повідомляє, що Абарис встановив дружні стосунки між скіфами і греками-делосцями. Абарис – своєрідний «олімпійський чемпіон», який обніс по всій землі (в Елладі) стрілу, при цьому нічого не їв (за Діонісієм). Геродот же висловив сумнів щодо історичності Абариса.
АВСЕНЬ – див. Овсень.
АГАТІРС – значення не з’ясоване, можливо, ім’я перекрутив Геродот (пор. Багатир, Богатир; в кінці слов’янських імен греки за аналогією до своїх імен часто додавали S, IS); за скіфською легендою – син Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра; родоначальник одного зі скіфських племен. Варіант імені Агафірс.
АЗБУКА – азбука (в значенні письменний, той, хто знає азбуку); руський боярин у Литві, згадується в 1466 р.; мешканець Чорнобильського замку, згадується в грамотах 1552 р.
АКАМИР (ОКОМИР) – дослівно мирне око; або довколишній мир; слов’янський князь племені верзитів у Македонії та Південній Фесалії, згадується в 791 р. у візантійських хроніках.
АЛЕКСАНДЕР, ОЛЕСАНДЕР, ЛЕСАНДЕР, САНДЕР – загальноприйняте тлумачення: з грецького alexo – захисник і andros – чоловік; представники нової сербської школи схильні вважати слов’янським (версія А. Маринкович-Обровської). Це слов’янське ім’я означає дарунок лісу або походить з ще давнішого арійського сонця дар. Ім’я поширене у слов’ян, особливо у південно-західних, ще задовго до християнізації; воно було відоме вже пелазгам; найдавніший власник цього імені – троянський королевич.
АЛЕНЬ – олень, лань; сербське, згадується в 1370 р.
АНАХАРСІС (АНАХАРСІЙ) – грецька транскрипція імені скіфського вождя, мудреця, філософа, який отримав освіту в Греції та в інших країнах, де подорожував. Анахарсіс зробив свій філософський внесок у розвиток концепції походження й розвитку світу, з’ясував основні риси скіфського національного характеру (чесність, природність, витривалість, простота). Він мав свої філософські праці та листи, які грецькі мудреці цитували ще довгий час після його смерті, зараховуючи його до числа семи мудреців світу. Про нього писав Діоген Лаертський та ін. Анахарсія убив із лука скіфський цар (його брат) за те, що, повернувшись додому, філософ нібито хотів завести в Скіфії іноземні звичаї й обряди. Насправді логічнішою є версія, що ґрунтується на записах і спогадах сучасників: під час морської подорожі з Греції в Скіфію, боячись потонути під час шторму, Анахарсіс звернувся до Богині Землі (Геї) з проханням дістатися берега, обіцяючи віддячити Богині за порятунок життя. Саме під час обряду вдячності, який він здійснював на самоті, скіфи підгледіли й донесли царю. Варіанти імені – Анахар, Анахор, Анъхор, Онохарко. Значення імені за А. Зінуховим – багатослівний; за А. Баженовою – він – сонце (рос. он – Хорс).
АНТІР – припущення – від племені антів; цар Антір (гр. скіфський Ідантірс) успішно розгромив війська перського царя Дарія 512 р. до н. е. (Свод древнейших…).
АРАТА, АРЕТА – старосербський Бог Рата (за С. М. Филиповичем – пор. арійські Марути); див. ще Арей, Арес.
АРДАГАСТ – див. Ярдагаст; князь слов’янських племен на Дунаї, згадується в 585 р.
АРЕЙ, АРЕС – ім’я грецького, та ймовірно і скіфського, Бога Воїнської доблесті (Геродот не перекладає даного імені), якому скіфи будували величні дерев’яні храми з символом цього Бога – старим залізним мечем. Існує припущення, що кожна волость скіфської землі приносила в святилище свої мечі для освячення. Геродот описав святилище досить примітивно, археологічні дослідження нині дають значно ґрунтовнішу картину цього культу. Міфологема чарівного меча, який поборює всіх ворогів, існувала в Слов’янщині кілька тисячоліть, а відгомін її й досі живий у народних казках, легендах та билинах. Сюжет пошуку непереможного меча використав Іван Білик у своєму романі «Меч Арея». Щодо походження імені цього Бога, то мовознавці його просто зігнорували: у словниках української мови нема ніяких згадок про це слово. Однак в народній Зодії (яка, вірогідно, має свої витоки з язичницьких «Звіздочотів») збереглася назва сузір’я Арес (за часом близьке до Овна), в якому Сонце перебуває з 18 квітня по 14 травня. Ареєм також в народі називають планету Марс, день якої – вівторок. Виходячи з цього, можемо припустити, що в основі імені Арей – корінь Ар-, Яр- або Ор-, що цілком узгоджується зі слов’янською мовною і міфологічною системою. У скіфській мові до нього близьке слово аріма – один (В. Абаєв).
АРІАНТ – ім’я скіфського царя, передане за посередництвом греків; ймовірне походження – Арій-ант. У 650 р. до н. е., щоб порахувати кількість скіфського населення, Аріант наказав кожному принести по наконечнику стріли. Наконечників виявилося так багато, що ніхто не міг їх полічити. Тоді цар наказав ці наконечники переплавити і виготовити величний пам’ятник – ритуальний казан для святилища в місцевості Ексампай. За словами Геродота, цей казан в шість разів більший за ритуальний посуд, який він бачив у Греції. Казан уміщав шістсот амфор священного напою. Вважають, що ця місцевість розташована на сучасній Миколаївщині, поблизу річки Мертвовод (шлях, яким відправляли скіфських царів до місць вічного спочинку).
АСКОЛЬД – вірогідно, ім’я балтійсько-слов’янське, литвинське, ятвязьке, жмудське (не варязьке); за А. Баженовою «ас + ольд» означає небесний герой); варіант імені (за «Історією Русів») Оскольд – київський князь; народна форма – Ясько; за ВК, Аскольд у греків був охрищений.
АРІАПЕЙТ – грецька транскрипція імені скіфського царя, батька Скіла. Варіант імені – Аріапіф; оскільки чужоземці передавали слов’янські імена на Яр- через грецьке Ар-, варто звернути увагу на варіант етимології: Ар + пейт = Яр + полк.
АРПОКСАЙ – син Таргітая, родоначальника скіфів (легенду про них див. Таргітай).
АРТАМИР – згадується у південних слов’ян в значенні прагни до миру. Санскритське artha – мета, прагнення, смисл. Існувала також назва обрядового хліба артос, яка й сьогодні побутує в церковному обрядодійстві.
АТЕЙ, ОТАЙ – таємничий; скіфський цар Атей (бл. 249–339 до н. е.); за Страбоном, Атей об’єднав більшість племен Причорномор’я та частину Фракії у першу скіфську державу, впровадив першу карбовану монету на території України; за його царювання Скіфське царство досягло найбільшого розквіту в IV ст. до н. е. – укріпилася влада та виросло багатство скіфської аристократії, збільшилася чисельність осілого населення. Місто на Дніпрі, відоме археологам як Кам’янське городище, було столицею Скіфського царства, головним центром ремесла й торгівлі. Атей навіть відправив лист із погрозою місту Візантії: «Не шкодьте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої водиці». Зовнішня політика Атея була наступальною і дуже активною. Підкоривши частину фракійських племен на Балканах, цар Атей загинув у вирішальній битві з Філіппом II Македонським (батьком Олександра Македонського); імена Атей, Атай, Отай були відомі й серед слов’ян періоду Київської держави.
АТИЛА, АТТІЛА – ім’я видатного царя-воєначальника союзу племен гунів, скіфів, слов’ян (з 434 року), який зайняв значну територію в Європі та вів переможні війни. Народна версія імені – Гатило. Його ім’я пояснюють як бич Божий. Володів територіями на схід – до Волги, на захід – до Рейну, на північ – до островів Данського архіпелагу, на південь – за Дунай. Його війська спустошували землі Східної Римської імперії, півночі Італії, доходили до самого Риму і Галлії. Багато народів вбачали в Аттилі представника саме свого етносу. Крім відомої версії Івана Білика про князя Гатила, сербський автор Слободан М. Филипович обстоює думку про руське походження Атили: «Історично Атила був великий князь київський і цілої Русі. Батько його Мілош, стрий Остоя, брат Влад, а сестра Браниця» (ст. 16); Атилу називали також царем Скіфії та Германії (451 р., Свод древнейших…).
АХІЛ – брат Змієногої Богині слов’ян; «О, Ахілесе, владико землі Скіфської!» – так писав грецький поет кінця VІІ – початку VI ст. до н. е. У Північному Причорномор’ї існує чимало графіто з подібними славослів’ями. Існує думка, що всі імена, які мали корінь Ах-, пов’язані з потойбічним царством; на о. Левкас (нині о. Зміїний у Чорному морі поблизу гирла Дунаю) було святилище Ахіла, куди, за повір’ями, відправлялися душі загиблих героїв. Пізніше місцем культу Ахіла став о. Березань (поблизу сучасного м. Очакова), а також – Кінбурнська коса. Ахілу присвячене дерево – срібляста тополя. Дотичність до символіки зміїності вказує на його близькість до слов’янського культу Велеса. Пор. Ахілес – Велес. Саме з цим культом пов’язані уявлення про острів Вирій. Див. також: Змієнога Богиня, Ірій.
Б
БАБАЙ – аналогічно до баба (дід); похідні імена: Бабайко, Бабанко, Бабеня, Бабич, Бабурко, Бабоша, Бабошко, Бабуха тощо. Міфологічний Бабай – волохата істота, якою страхають дітей; стереотипна думка про татаро-монгольське походження імені необґрунтована; полянин Бабай згадується в 526 р., у ІХ–ХV ст. ім’я популярне у Моравії та Богемії; Бабайко – у писарських книгах ХV–ХVІІ ст. ім’я популярне в Білорусі, Україні, Росії; за ЕСУМ – предок, прадід, домовик.
БАБОТА – сербське (М. Гркович).
БАБУНЕЦ – сербське (М. Гркович).
БАВА – від укр. бавити – гратися, забавлятися. Див. ще Бова.
БАДНЯК – у болгар і сербів утілення Рода; боже дерево із породи дубів, символ різдвяного вогню. Дубову колоду привозять з лісу, вдягають у чоловічу сорочку, посипають зерном, поливають вином і жертвують вогню; вдаряють по палаючому Бадняку, після чого з нього сиплються іскри. За їх кількістю судять про майбутній врожай. Сербські імена, похідні від Бадняка, – Будна, Абудна, Баднар (за С. Филиповичем).
БАЄСЛАВ – від баяти славу, тобто той, хто співає про славу.
БАЖАН – бажаний; поширене як ім’я в Русі та Україні: трапляється як ім’я козака (Бажан Динченко та ін.) в Реєстрі Війська Запорізького 1649 р.; згодом перейшло в українські прізвища.
БАЖКО – те саме, що й Божко; козацьке ім’я (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.).
БАЙКО – той, хто знає байки (від баяти – співати або заколисувати казками).
БАКОТА – від бачити – видющий, прозірливий; ім’я згадується в Іпатіївському літописі 1255 р.; ХІІІ–ХІV ст. Бакута – киянин. Назва язичницького скельного храму на березі Дністра (Хмельницька область України), існує донині.
БАКУН, БАКУНЯ – говіркий, красномовний; козацьке ім’я Бакун Горбаченко (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.); в 1579 р. згадується міщанин з Луцька Бакуня.
БАЛАБАН – сокіл; язичницьке ім’я, яке пізніше стало прізвищем.
БАЛАМУТ – легковажний, невгамовний; той, хто постійно затіває веселощі, сварки.
БАЛАЧКА – балакучий.
БАЛКО – сербське (М. Гркович); ймовірно, молодий хлопець.
БАЛОЄ – сербське (М. Гркович); те саме, що й Балко.
БАЛОМИР – значення не з’ясоване; західнослов’янське.
БАЛУЙ – дитяче ім’я від балувати – пестити; розбещений, вередливий; сотник Переяславського полку.
БАННИК – дух-господар лазні (див. ще Лазьник); після миття в лазні йому залишають теплу воду, віник, рушник, іноді їжу. Це вірування, вірогідно, пов’язане із давнім слов’янським звичаєм поминати Предків у Чистий четвер (Навський Великдень) у лазні; перед купанням просять у Банника дозволу (як благословення), а після миття дякують; не дозволяється митися вночі або після третього пару. Християнство перекрутило й затемнило образ Банника, змалювавши його страшним, однак його зв’язок із духом Предка – незаперечний. Одна з народних легенд розповідає, як Банник захистив чоловіка від чужого духа, який хотів того задавити: він наказав чоловікові скинути з себе хрест і бити злу силу, чоловік зробив так, як радив Банник, після чого все зникло (М. Власова). Звернімо увагу на те, що чужу силу можна здолати, скинувши чужий символ. Такі легенди, в яких значення хреста подається ще за язичницькою традицією, непоодинокі (див. Крестний).
БАРАБАШ – барабанщик; ім’я Чорнобильського міщанина; ім’я барабанщика Запорізької Січі, ім’я Чигиринського полковника («Історія Русів») тощо.
БАРВИН – кольоровий, барвистий, барвінковий.
БАРВІР – ймовірно, те саме, що й Барвин; козацьке прізвище (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.).
БАРМА – 1) глина з домішкою залізної руди, що дає червоний колір (форма слова барва, фарба); 2) коштовне опліччя для княжого та царського убору; 3) з московської дослівно той, хто бубонить, що сумнівно; ім’я одного з будівничих московського храму Василя Блаженного, якого осліпили християнські попи, щоб він більше не міг збудувати подібного храму; ім’я другого будівничого, з яким вчинено те саме, – див. Постник (ХVІ ст.).
БАРНИМ – 1) від слов’янського бурий, барнавий – коричневий; 2) повільний; той, хто бариться. Згадується в ХІІ–ХІІІ ст. на о. Рюген; 1207 р. в Померанії тощо.
БАРОВИД (BAROVIT) – слов’янський Бог-покровитель торгівлі, як у римлян Меркурій, згадується з посиланнями на латинські джерела у Ю. Венеліна.
БАСАРА, БАСУРА – архаїчне сербське Бог Сонця; витязь, герой – «б’асвара» (за С. Филиповичем); за ЕСУМ, басаран – айстра.
БАСЕНОК – казковий; той, хто розповідає басні.
БАСКО – 1) дитяче ім’я: від басувати – ставати дибки, скакати, пустувати; 2) красень (з давньоіндійського bhasah – світло, блиск; діал. баса – краса).
БАСМАН – чеканка, тиснення; басманний – ритуальний хліб із печатками. Ім’я ловчого литовського князя 1536 р.; ім’я общинника переяславського 1622 р.
БАСТАР, БАСТАРН – вірогідно, з дуже давнього пелазгійського дієслова bastare – бути достатнім. Ім’я руського княжича згадується у ВК (дощ. 17-А). Іоакимівський літопис (через В. Татіщева) подає: «Один із князів Словен з братом Скіфом, маючи численні війни на сході, звернулися на захід і тут, численні землі вздовж Чорного моря і Дунаю підкоривши, народ прозвали своїми іменами слов’янами і скіфами. Потім Словен, лишивши у Фракії та в Іллірії сина свого князя Бастарна, пішов на північ, де збудував Великий Город, назвавши його на свою честь Славенськ, неподалік від Новгорода, що знаходиться поблизу озера Ільмень».
БАТАК – 1) дослівно той, хто хитає ногами (від батати); 2) батавний – задерикуватий, упертий; 3) українське діалектне батати, батувати – збивати, розривати, розпанахувати.
БАТАШ – сербське (М. Гркович).
БАТИЛО – сербське (М. Гркович).
БАТМАН – міра ваги.
БАТУРА – 1) впертий; той, хто б’є, рве (від слов’янського бат – битва); 2) великий батіг (за Словником Б. Грінченка); богатир.
БАТЮТА – дитинний (вірогідно, за аналогією до мамин синок – батьків синок).
БАХТІЯР, БАХТЕЯР – одягнутий в панцир; ім’я відоме в Росії; за ЕСУМ, ймовірно циганське обдурювати при продажу коня.
БАЯ – старосербське ім’я Бога страху (пор. боятися); небезпека.
БАЯН – оповідач, ворожбит; див. ще Боян.
БДИГОСТ – дослівно поважай гостей.
БДИНА, БДИЧ, БУДИН, БУДИЧ, БУДНА, БУДНИК – імена, похідні від бдити (бути готовим, бути на чатах); санскритське budh – бадьоритися, пильнувати, не спати.
БЕБРЬ – див. БОБР.
БЕЗВЕРХ – переносно безверхий, безголовий.
БЕЗДІДОК – безрідний; дослівно без дідів.
БЕЗМЕН – міра ваги (близько 1,02 кг, або 1/16 пуда). Ім’я поширене в Мозирському повіті.
БЕЗНОС – безносий; переносно: з маленьким носом. Ім’я поширене на Вінниччині, Житомирщині, Переяславщині, Московщині.
БЕЗОБРАЗ – некрасивий (ім’я-оберіг). Згадується в Московщині.
БЕЗПРЕМ – незмінний, неодмінний; від безпременно – неодмінно.
БЕЗРУК – невмійко, від переносного безрукий.
БЕЗСОН – той, хто не спить ночами. На Рівненщині згадується в 1586 р.
БЕЛ, БЕЛА – від білий; ім’я короля Іллірії.
БЕЛЕН – див. Білун.
БЕНЬ – 1) той, хто гудить, бубонить; 2) можливо, від бенчати – гудіти, дзижчати (про комах).
БЕР, БЕРА, БЕРАК – сербське (М. Гркович); від брати.
БЕРДИШ – сокира з довгим держаком, зброя.
БЕРДО, БЕРДНИК – той, хто виготовляє деталі ткацького верстату; від бердо – гребінь для верстата.
БЕРЕЗА – 1) березове дерево; 2) провідник колядницького гурту, що первісно називався Пережа; називали хлопчика, який, імовірно, народився в пору святкувань, пов’язаних із вшануванням берізки (коляда, веснянки, русалії, водіння Куста тощо); загалом береза – жіночий символ.
БЕРЕНДА, БЕРЕНДЕЙ, БЕРИНДА – від бренний, глиняний. Назва племені берендеї.
БЕРИВОЙ, БЕРИЛО – сербське (М. Гркович).
БЕРИМИР – бери мир (мир в значенні громада, люди).
БЕРИСЛАВ – від наказового дієслова й іменника – бери славу; сербське (М. Гркович).
БЕРИХНА – сербське (М. Гркович).
БЕРКО, БЕРОЄ, БЕРУЙ – сербське (М. Гркович).
БЕРКУТ – порода орла (вірогідно, саме слово тюркського походження).
БЕРМЯТА – важкий; від брем’я – тягар.
БЕРОН, БЕРУН – словенське Перун (Ю. Венелін прочитав латинський напис на словенському вотивному камені: «Юпітеру Беруну Громовержцю», також Граматика Словенсько-Країнська 1783 р. перекладає Берун як Юпітер).
БЕСКО – 1) від бес, біс – чаклун, чарівник; пор. назви отруйних рослин: бесиво, бесіжник, бісина, які використовувалися у лікуванні й чарах; 2) від бесіда – розмова вірян із волхвом; від санскритського кореня bhasha – розмова і обрядова братчина (обід) одночасно.
БЕСТУЖ – безсоромний; від стоуж – сором; без стиду.
БЄЖАН – від старослов’янського ізбhжать – уникнути (небезпеки).
БИВОЙ – той, хто б’є воїв; боєць.
БИК – 1) бик (у значенні здоровий, міцний); 2) народжений під знаком Бика (у травні).
БИРЮК, БИРЮЧ – 1) вовк; 2) глашатай, який зачитував на майдані грамоти князя, укази тощо.
БИСЛАВ – скорочене від Збислав (дуже славний; від ізбиток – надмірна слава).
БІДА – бідовий, бравий.
БІДАЙ, БЄДАЙ – у словенській міфології дух, тотожний нашому Корочуну, болгарському Бадняку, подоби яких спалюють на Різдво. Ю. Венелін із посиланням на М. Катанчича, зазначає, що Бідай у словенців був опікуном війни, стрілянини, здобичі, мисливства й руйнування. Він мав своїх підлеглих ловнів (єловців, можливо, ловців). На Різдво Бадняка (привезену з лісу дубову колоду, часто вдягнену в чоловічу сорочку) спалюють, при цьому, вдаряючи кочергою, намагаються викресати побільше іскр, і промовляють заклинання: «Щоб стільки було корів, коней, всілякого багатства…» Переважно це робив перший «полазник», якого обдаровували хусткою, шкарпетками й обов’язково колачем.
БІДОСЛАВ – дослівно бідою славний.
БІЛАН – білий, світлий, святий; західнослов’янське; козацьке ім’я і прізвище (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.).
БІЛИЙ ВОВК – втілення духу воїна; «вовки» – назва військової касти русів.
БІЛИЙ ПОЛЯНИН – 1) належний до вищої (військової) касти племені полян; 2) ім’я казкового лицаря, який, за билиною, навчає царевича військовій справі.
БІЛИК – 1) світловолосий; 2) самець білки.
БІЛОБОГ – Бог Білого (світлого) дня, добра, щастя; згадується у ВК; від старослов’янського кореня біл-, індоєвропейського bhol, bha – сяяти, блищати, що асоціативно завжди пов’язувалось із вищим, божественним світлом. Тотожний Світовидові. Виступає переважно в парі з Чорнобогом, як два протилежні начала. На думку багатьох дослідників, Білобог тотожний грецькому Аполлону. Геродот записав у V ст. до н. е., що Аполлон прийшов із Гіперборейського краю на о. Делос, тобто із Скіфії в Грецію. Кілька італійських писемних згадок також вказують на тотожність Аполлона з Білуном, Білобогом: Apollini Beleno, Belts, Belenus, Belinus. Див. ще Білун.
БІЛОВОД, БІЛОВОЛОД ПРОСОВИЧ – дружинник князя Ігора Святославича (ІХ ст.), за Густинським літописом; дослівно володар святості (білий колір – символ святості).
БІЛОГОР – біла (священна) гора.
БІЛОГОСТЬ – священний гість.
БІЛОГУБ – 1) блідогубий; 2) може означати надто білий, пор. Тригуб (3).
БІЛОДІД – білий дід.
БІЛОДАН, БІЛОДАНЧИК – персонаж весняної обрядової пісні («Русалка Дністрова», 1837 р.).
БІЛОЗІР, БIЛОЗОР – 1) красень, епітет Місяця; 2) білий сокіл; 3) світлоокий; 4) назва рослини гадай-зілля.
БІЛОКУР – білий півень (символ світанку).
БІЛОМИР – білий мир.
БІЛОСЛАВ – славний святістю.
БІЛОТА – священний, білий.
БІЛОТУР – білий тур (тотемна тварина; можливо, народжений під знаком Тура – Тільця).
БІЛОУС – той, хто має білі вуса.
БІЛОЯР – священна сила, мужність, звитяга; ім’я князя-будівника міста Сурожа, згадується у ВК (дощ. 4-В, 9-Б).
БІЛУГ – венедський князь 1256 р.
